Я думаю більшість українців прекрасно це зрозуміли після лютневих подій, коли на російських телеканалах почали масово рекламувати фашистів-бендерівців, яких підтримує кривава машина Західних держав та США. Проте час ішов, і президентські вибори в Україні вставили величезну палицю в колеса російській пропаганді. Виявилося, що криваву тиранію пана Яроша і Тягнибока, якими вже почали лякати російських немовлят, підтримують лише 1,86% виборців, а точніше 338.248 осіб, що становить меншу кількість, ніж кількість присутніх на Віче на початку грудня. Дещо зам'явшись і повеселивши український народ інформацією про перемогу на виборах пана Яроша, Росія все ж знайшла вихід з ситуації і миттєво змінила вектор. Тож зустрічайте тепер нового президента України - Петра Олексійовича Порошенка, людину, яка орієнтується на США і фактично є вірним слугою "Госдепа".
Вектор протистояння Росії зі США звичайно не такий надійний, як жидобандерівська Україна, зате перевірений часом і вкрай універсальний. А немає нічого кращого, як витягнути стару ідею і надати їй свіжого вигляду.
Загалом ідея Америки як вічного суперника почала закладатись в свідомість людей ще з початку 50х років, коли американці вкрали повоєнну Європу з рук товариша Сталіна. На той час обескровлена та зруйнована Європа найкраще була готова до всесвітньої комуністичної революції, але спочатку Черчилль своєю Фултонською промовою опустив посеред Європи залізний занавіс, а потім США, аби не втратити зовнішньоекономічних партнерів, почали допомагати європейським країнам. Все це призвело до того, що СРСР вдався до так званої ідеологічної війни, аби не допустити втрати контролю над власними червоними територіями. Капіталістичний Захід став ворогом №1, Содомом і Гоморрою планети Земля, де відбувалося буйство неконтрольованих людських емоцій, тоді як в Союзі всі дотримувалися піонерської дистанції і взаємно поважали один одного. Незважаючи на закінчення Холодної війни у часи Хрущова, США та СРСР залишалися основними суперниками у політичних іграх та, що саме основне, у соціальній сфері. У той час, коли у Америці людина будувала державу, у Радянському союзі держава створювала людину.
Після розпаду Союзу, Росія, як самопроголошена "спадкоємиця СРСР", успадкувала й ідеологічну війну з США. А оскільки закоренілу ідею з голови витерти неможливо, то і значна частина нашого народу бачила у Америці старого ворога, а у Росії вічного побратима. От лише політика так не працює. Росіяни у середині 2000х нарешті оклигали від "родинних почуттів" і банально почали використовувати нашу країну для досягнення своїх політичних мотивів. Ми зіткнулися зі значним підвищенням ціни на газ, торговими війнами та дипломатичним шантажем. Але наш народ, у якого поняття дружби закладено генетично, не вірив, що "брат" поступає так лише з власної вигоди, тому і погляди деяких політиків на Захід сприймалися як зрада, адже ворог Росії - наш ворог.
Схоже це набридло і самим росіянам (чи вони переоцінили власні можливості), тож вони шоковою терапією переконали більшість населення у тому, що ми давно не брати, і треба думати в першу чергу про потреби власної держави і народу, а не про містичне поняття "Дружби народів". У цей же час, на Заході, почали лунати ідеї про організацію Плану Маршалла. Одним з перших, цю ідею озвучив відомий економіст та мільярдер Джордж Сорос.
Що таке План Маршалла? Це програма економічної допомоги, яку впровадили США у 1948 для допомоги зруйнованій економіці Європи. Серед першочергових цілей даної програми було відродження Європи, як потужного зовнішньоекономічного гравця, недопущення зміцнення позицій СРСР та уникнення економічного краху США, які на той час були ледь не єдиною країною зі стабільною економікою. Полягала вона в наданні кредитів країнам Європи і підтримання їх розвитку. Самих кредитів було роздано на суму, еквівалентну нинішнім 125 мільярдам долларів (половину з яких з'їли Британія та Франція).
Згадав я про даний план, коли зранку побачив новину про те, що країни G7 анонсували виділення Україні 18 мільярдів $ для відновлення економіки. Після таких слів, у деяких "патріотів" напевне виникне питання: Чи потрібне нам таке щастя? Чи потрібно, як зараз говорять деякі персонажі на Сході, продавати Україну Америці? Чи то лягати під Америку заради того, щоб чистити потім їм туалет?
Скажу відверто - ті, хто так думають чи говорять, є одкровенними ідіотами. Іншого слова не підбереш. Міжнародна політика - складний механізм, у якому кожна країна намагається створити найкращі умови для себе. Там немає місця братнім стосункам чи безкорисній дружбі. Жодна країна не наступить на свої потреби заради когось іншого. У США та Заходу є свої інтереси у політичній долі України. Але хто сказав, що ми не можемо ними скористатися заради власних цілей. Можливо Захід хоче відновити платоспроможність нашої держави, аби мати ще один ринок збуту. Та це ж чудово! Чи є вам різниця, з якими країнами у нас найбільший товарооборот, коли ваша зарплата дозволяє вам купувати усе, що вам треба і навіть більше? Коли ваша заробітна плата дозволяє подорожувати закордон з комфортом? Коли вас якісно лікують чи надають вам якісні послуги?
Настав час сприймати себе, як країну у центрі Європи, з великим сільськогосподарським та промисловим потенціалом, яка живе і розвивається для себе і виключно для себе, яка відстоює, у першу чергу, власні інтереси, та інтереси власного народу. Можливо, ми їстимемо польські яблука та американське м'ясо. Проте в Китаї їстимуть хліб з українського борошна. В Франції поливатимуть сковорідку українською олією, а в Угорщині їстимуть український шоколад.Час забути про спільне минуле і думати про власне майбутнє.
No comments:
Post a Comment